STOA UA

Перечитав кілька сторінок свого щоденника й натрапив на запис із часів, коли ще не цікавився філософією свідомо:

Коли йшов по лісу, то думки так чи інакше не зупинялись, а розум лише зрідка звертав увагу на природу. А коли зупинявся постояти чи посидіти, то іноді відчував, ніби часу більше не існує. Я відчував певне єднання з природою – ніби я став деревом або каменем і міг тільки спостерігати за тим, що видно й чути довкола. Усього іншого ніби не існувало для мене. Мені не хотілося навіть рухатися, аби не зруйнувати цей стан. Навколо не було ані людей, ані жодних ознак цивілізації.

У той момент я не мав ніяких бажань. Я навіть не знав цього одразу – просто ніби відділився від турбот, думок, усього, що колись мене бентежило. Коли я усвідомив, що мені стало спокійно, то промайнула думка, що в й той момент мене самого ніби не існувало.

А потім інша думка: то мої бажання і бентежать мене, турбують мене. До бажань я би також відніс усі очікування від себе та від світу. То може, бажання – це зайвий тягар? Особливо ті, які мають для мене велику вагу?

Колись варто про це ще поміркувати.

Пам’ятаю, як складно було прийняти саму ідею переглянути свої бажання.

Я думав тоді: «Якщо нічого не бажати або мінімізувати бажання, то який сенс у житті?..» Наприклад, як можна відмовитися від бажання справедливого миру?