Як я відкривав для себе Стоїцизм
Перечитав кілька сторінок свого щоденника й натрапив на запис із часів, коли ще не цікавився філософією свідомо:
Коли йшов по лісу, то думки так чи інакше не зупинялись, а розум лише зрідка звертав увагу на природу. А коли зупинявся постояти чи посидіти, то іноді відчував, ніби часу більше не існує. Я відчував певне єднання з природою – ніби я став деревом або каменем і міг тільки спостерігати за тим, що видно й чути довкола. Усього іншого ніби не існувало для мене. Мені не хотілося навіть рухатися, аби не зруйнувати цей стан. Навколо не було ані людей, ані жодних ознак цивілізації.
У той момент я не мав ніяких бажань. Я навіть не знав цього одразу – просто ніби відділився від турбот, думок, усього, що колись мене бентежило. Коли я усвідомив, що мені стало спокійно, то промайнула думка, що в й той момент мене самого ніби не існувало.
А потім інша думка: то мої бажання і бентежать мене, турбують мене. До бажань я би також відніс усі очікування від себе та від світу. То може, бажання – це зайвий тягар? Особливо ті, які мають для мене велику вагу?
Колись варто про це ще поміркувати.
Пам’ятаю, як складно було прийняти саму ідею переглянути свої бажання.
Я думав тоді: «Якщо нічого не бажати або мінімізувати бажання, то який сенс у житті?..» Наприклад, як можна відмовитися від бажання справедливого миру?
Лише через рік після тих роздумів я почав цікавитися стоїцизмом. І вже зовсім забув про свої записи в щоденнику. Стоїцизм – і філософія загалом – якраз торкаються цих питань: бажання, очікування, прив’язаність до бажаного. (Не тільки цих, звісно.)
Ще знайшов у щоденнику такий запис:
Стоїцизм відкрив для мене новий погляд на неприємності та складнощі, особливо на дрібні. Я менше дратуюся та злюся. Я розумію, що неприємності будуть траплятися. Не слід очікувати, що все має бути ідеально.
Звичайно, я й раніше знав, що неприємності неминучі. Але вони здавалися мені чимось “ненормальним”, чимось чого треба уникати будь-якою ціною. У моєму випадку це було так: не йти туди, де може трапитися щось неприємне; або не робити те, що може не вийти і викликати фрустрацію.
Тепер це розуміння треба застосовувати на практиці. Складніть у тому, що мозок уже має напрацьовані “доріжки”. Тому часто перша реакція (негативне відчуття, наприклад тривога) з'являється одразу – ще до того, як когнітивна частина мозку встигає “дізантися” про ситуацію. Ця тривога запускає ланцюжок думок: що “щось не так як треба”. А думки потім підсилюють стан – і пропонують уникати ще чогось потенційно неприємного.
Тож коли відчуття доходить до свідомості (коли я його помічаю), треба розглядати такі автоматичні реакції як пропозиції, які можна прийняти або відхилити. Про свою тривогу я намагаюся думати як про автоматичну реакцію, яку мозок навчився дуже швидко видавати. Іноді це допомагає зупинити запуск усього ланцюжка негативних думок.
Згодом Стоїцизм допоміг мені трохи розкласти свої міркування по поличках.
Неможливість отримати бажане неминуче веде до фрустрації та навіть страждання. Але Стоїцизм не вчить відмовлятися від усіх бажань і жити, немов камінь у лісі. Натомість пропонується змінити фокус з зовнішнього на внутрішнє.
Так, бажання справедливого миру можна перетворити на прагення спрямувати власні зусилля на його наближення. Ключовим у попередньому реченні є “спрямувати ВЛАСНІ зусилля”. Якщо я зроблю це (а це залежить від мене), то зможу й здійснити своє оновлене бажання.